Цієї суботи я зробив ще один крок на волю з німецького ув’язнення, тобто з інтеграційних курсів, заняття на яких я ненавиджу всією душею кожен божий день починаючи з вересня минулого року.
Оскільки з’являюся я тут вкрай рідко і з війною втратив усяке натхнення розповідати що-небудь про наше життя в Німеччині, нагадаю, від чого я тут страждаю останні півроку.
(Можливо, читати мої пости залишилися тільки мої друзі і знайомі, які про мене і так все знають, але для тих, у кого цей пост опинився в стрічці випадково, я ще раз проговорю свою позицію. Так, я виїхав легально, оскільки не є громадянином України. Усі три роки після початку повномасштабного вторгнення ми з сім’єю живемо в Німеччині. Ні, ми не живемо тут своє найкраще життя — наше найкраще життя залишилося в Україні, куди ми згодом дуже хочемо повернутися, проте не повернулися дотепер із міркувань безпеки нашого сина, через якого вся ця німецька епопея, загалом, і почалася. Так, я пишу сюди дуже рідко, бо вважаю некоректним бурчати — а це єдине, що я вмію і люблю у ФБ — про якісь перипетії нашого життя, якщо в нас нема тривог, обстрілів і на нас не падають шахедні уламки).
Рік тому керівник нашої маленької компанії (без перебільшення маленької: я, він та його помічник, який з моєю появою три роки тому перейшов від примітивної роботи в цеху на документообіг; примітивна ж робота дісталася мені) вирішив, що мені пора вивчити німецьку мову. Оскільки залишатися в Німеччині ми не плануємо і розглядаємо нашу евакуацію хоч як і тривале, але винятково тимчасове рішення, а в нашій компанії всі чудово знають англійську, то загалом за такого життя в Берліні знання німецької не виглядає необхідним.
Протягом цього року аргументація, навіщо мені ходити на курси, дещо змінювалася: від того, щоб ми в компанії всі нарешті перейшли на німецьку, до того, що це мені самому треба, щоб не виглядати так само недолуго, як інші мігранти, котрі тягають за собою по лікарнях чи районних адміністраціях своїх дітей-школярів чи онуків в якості перекладачів. (Однак я досі вважаю, що це виявилося просто вдалим приводом скоротити мою присутність на роботі з восьми годин на день до чотирьох із відповідним урізанням зарплати). Противитися волі начальника було теоретично можливо, але на практиці було безпечніше підкоритися. За час «Воєводки» (ви ще пам’ятаєте, що це?) я настільки відвик будь-кому підкорятися, що й досі будь-яка вказівка згори викликає в мене внутрішній протест (який через можливість отримувати зарплатню я маю засунути собі відомо куди).
Вересня, тобто початку курсів, я чекав із жахом і відчаєм, і курси не підвели. У нашій групі зібралася досить різношерста компанія, яка в більшості своїй була об’єднана одним: повною нездатністю до мов і відсутністю найменшого бажання їх вивчати. Я перебував десь посередині: вчити німецьку, особливо в цьому товаристві, у мене не було жодного бажання, але якщо вже я опинився тут і зараз, то намагався взяти від курсів усе, що можна, і для людини, яка на початку курсів знала приблизно 20 слів, включно з «Гітлер» і «капут», за наступні пів року я зробив крок уперед доволі переконливо.
У групі значилося близько 20–25 осіб. Добровільно прийшли вчити мову для своїх потреб — від сили двоє-троє. Решту на примусове вивчення німецької направив Jobcenter — державна організація, яка займається працевлаштуванням мігрантів. Які, крім жартів, потрібні Німеччині як повітря, проте йти їм назустріч і толерувати англійську мову німецьке суспільство не готове. Згущуючи фарби: вже краще потонути у власних фекаліях, ніж перейти з яким-небудь африканцем на англійську. На жаль, мігранти, перебуваючи в ще більш скрутному становищі, правила гри приймають. Німці, схоже, ступінь утисків свого становища ще до пуття не усвідомили або не хочуть із ним погоджуватися, сподіваючись, що держава не дасть пропасти (невідомо, щоправда, якими ресурсами, якщо «біодойчи» дуже старіють і не дуже-то народжують).
Очевидно, що у студентів, відправлених Джобцентром на мовні курси, стався класичний конфлікт інтересів. У поточній ситуації вони вправно сіли на шию системі соціального забезпечення, не працюють, отримують яку-не-яку допомогу і живуть коштом держави, нехай і в не найкращих умовах. Так триває роками і загалом їх, схоже, влаштовує. Підтверджене ж іспитом знання мови на рівні B1 автоматично виводить їх із зони комфорту, якщо так можна назвати їхній німецький побут, у зону, де вони зобов’язані шукати роботу, а потім і квартиру, оплачувати яку держава їм уже не буде. А не ходити на курси загрожує санкціями.
Національне розмаїття студентів у нашій кройцберзькій школі (Кройцберг — мультинаціональний район центрального Берліна з переважним турецьким і близькосхідним населенням) виявилося доволі передбачуваним: турки, іракці, курди, африканці, сирійці, індійці, латиноамериканці та українці. Початкове знання німецької коливалося від хлопця з Гамбії, який, незважаючи на закони ймовірності, завжди обирав лише неправильні варіанти відповідей, до бразилійки, яка мала досвід роботи бебісітеркою та розмовляла побіжно й упевнено. Між ними перебували люди з Сирії, Іраку та Афганістану, які буквально не вміли читати, і, наприклад, ще один бразилець, який усе читав португальською.
Однак усі так чи інакше щось намагалися на парах зобразити. Усі, крім… Вгадайте? Російськомовних українок. Ні від кого, крім них, я не бачив стільки презирства і зверхності. Ніхто, крім них, не показував, наскільки їм це все чуже, незрозуміле і взагалі не потрібне. Наш український сектор, що налічував сім осіб, розділився надвоє: на україномовних і на тих, хто принципово зберіг російську мову як єдиний канал комунікації. Саме російськомовна група якраз і показувала презирство і зверхність і навіть у своєму мовчанні випромінювала токсичність. Атмосфера навколо них була просто отруєна.
Простіше кажучи, обстановка абсолютно не сприяла зануренню в німецьку. На обкладинках наших підручників були зображені веселі, щасливі, усміхнені мігранти всіх кольорів шкіри. Усі вони, як герої сюжетів лекцій, мали ідеальну вимову і впевнене знання мови на рівні B1. На ділі ж точно такі ж мігранти, як щасливчики з обкладинки, тільки ті, що сидять у нашому класі, були вкрай зайобані своїми проблемами, сім’ями, дітьми, дискримінацією за стінами школи і працевлаштуванням. Мова всім давалася нелегко, тому вимовою не переймався взагалі ніхто. Це була справжня лісова школа, і хоч би як я намагався бути вищим за все це, я перебував там якраз на своєму місці. Що, звісно, визнавати було досить принизливо.
Окремої згадки заслуговують педагоги. У нашому випадку це дві жінки близько сорока. Одна — абсолютно попаяна і чимось, схоже, травмована берлінка, яка неухильно дотримується всіх правил і не ставить їх під сумнів. Якби вона опинилася тут же, в Берліні, тільки за часів НСДАП, упевнений, що жодних сумнівів у політиці партії в неї б не виникло — спалювати так спалювати, нічого особистого. Друга — мила, жива, емпатична мама двох дітлахів родом звідкись із НДРівської провінції, привітна і чуйна. Уявляючи себе на їхньому місці, я подумав, що вже на першому ж занятті став би кричати на цих ідіотів матюками, на другому став би бити їх лінійкою, а за тиждень звільнився б із нервовим зривом. Цим же хоч би що — перша відпрацьовує свої чотири години на день як непохитний андроїд, а друга не перестає нам посміхатися, жартувати, грати в розвиваючі ігри і, коли зовсім нічого не допомагає, в особистій бесіді переходить на англійську. Що їх тут тримає, як вони ще не збожеволіли (втім, щодо першої я вже не впевнений) — питати ніяково, але дуже цікаво.
На цьому передмова закінчилася.
Інтеграційний курс складається з семи частин, кожна з яких триває трохи більше місяця. 6/7 курсу складає, власне, вивчення мови. Після нього слідує іспит, дату якого кожен обирає собі індивідуально: або якнайшвидше, доки ще не все забув, або пізніше, щоб був час усе як слід повторити чи щось підучити. Остання сьома частина — це так званий курс орієнтації «Життя в Німеччині», на якому нам розповідають про основні права, багатопартійну систему, три гілки влади (я знаходжуся тут) і що тут не б’ють жінок камінням, хоч би як комусь хотілося. За цим курсом буде свій окремий іспит.
Тут не можу не згадати одну нашу однокласницю, переконано російськомовну харків’янку, яка в особистій бесіді зі ще однією українкою з групи зізналася, що іспит на знання мови вона собі призначила на максимально можливу дату, тому що тут вона сидить на виплатах і чекає на приїзд свого хлопця-ухилянта, але щось у нього зовсім не виходить, тому в травні вона збирається назад до Харкова — якраз між закінченням курсів, під час яких їй ще платять, та іспитом, після якого її халява повисне на волосині.
Так от, минулої суботи в мене пройшов іспит.
Якщо ви думаєте, що це як скласти теорію ПДР у комп’ютерному класі й одразу ж побачити свій результат на екрані — отже, ви погано знаєте Німеччину (якщо у вас взагалі є задача навіщось знати її добре). Замість того щоб влаштувати десяток невеликих іспитів — по одному в кожній з районних вечірніх шкіл, де є комп’ютерний клас на півтора десятка осіб, претендентів, які подали заявки на цю дату, збирають в одній школі на весь Берлін, де півтори сотні людей розсаджують по аудиторіях і вручають їм паперові роздруківки. Однак кістлява рука прогресу дотягнулася і сюди, тому письмову частину тесту перевірятиме все-таки комп’ютер. Результати надійдуть у поштову скриньку (ні, не в Gmail, а в ту, що висить у під’їзді) за чотири-шість тижнів. Тож вітати поки що нема з чим.