Головним враженням минулого тижня стали, звісно, мовні курси.

Два з половиною роки ми з Натою до досконалості відпрацьовували свій внутрішній протест проти нашого вимушеного переселення до Німеччини. Він полягав у тому, що ми вбудовували нашу сім’ю в німецький побут, але категорично відмовлялися від вивчення мови, бо тут якось пропетляємо з англійською, а в Україні навіщо нам німецька?

Тим часом більшість наших друзів і знайомих, здебільшого це молоді жінки без партнерів, але й не тільки вони, виїхали з України поспіхом і з радістю, а в різних європейських країнах почали жити своє краще життя, не озираючись на невдале минуле.

Оскільки цілі та мотивації у нас були різні, до вересня цього року ми підійшли з очевидно різним результатом. У більшості, хто зорієнтувався і не став марнувати час, мова країни перебування (повторю, що йдеться не тільки про Німеччину) зросла до В2 і не збиралася зупинятися, а ми, всі із себе націлені на якнайшвидше повернення, знали приблизно 20–30 слів німецькою і трохи зміцнили англійську.

Біда прийшла звідки не чекали. Начальник, якого два роки моя англійська в принципі влаштовувала (окрім випадків спілкування з покупцями «в полях» — тобто за стендом на ярмарках або в промо-кампаніях у KaDeWe*), нарешті висловив бажання навчити мене німецької мови. Від моїх перших конкретних кроків запису на курси до першого заняття минуло півроку. І це не тому що я саботував як міг. Це тому що Німеччина.

  • KaDeWe — берлінський ЦУМ.

Виглядало це так. На початку березня я пішов записуватися на курси. Відстоявши недовгу, але нестерпно повільну чергу, я з працівниками школи склав заявку до Міграційної служби з проханням профінансувати моє навчання, оскільки я з бідної сім’ї. Стандартний термін розгляду такої заявки розтягнувся з двох місяців до трьох (під час яких, можливо, у Міграційній службі й кипіла робота, але крім цього не відбувалося нічого). Нарешті її схвалили, і я прийшов складати тест, щоб з’ясувати, на який рівень мене відправляти. Поки не почалося, я запропонував угоду: я не проходжу тест, повністю визнаю провину, і ми записуємо мене на початковий рівень. «Ні», — сказали вони. «Який ти хитренький», — додали вони.

(Це я потім дізнався, що за кожен документально підтверджений тест держава платить школі 60 євро, а поки що подумав, що це таке прагнення ефективно розподілити навантаження і ресурси.*)

  • Це неправда. У Німеччині ніхто не прагне ефективно розподіляти навантаження і ресурси.

Півгодини я роздивлявся кілька сторінок тесту, поки не піднявся тиск, з вух не повалив дим, а заіржавілі за два роки мізки не заскрипіли так, що викладачка окинула поглядом аудиторію, щоб визначити, звідки виходить звук.

«Вітаємо, ваш рівень — А1.3», — сказали вони. Замість того, щоб із жахом зрозуміти, що програму попередніх двох курсів я не дізнаюся ніколи, про себе я пошкодував: «А чого не А1.4?..» Однак після повністю проваленої спроби усної співбесіди мені подарували доступ до А1.2. І видали гарантійний лист: ви записані на курс-інтенсив, 100 академічних годин, чотири дні на тиждень, по 5 уроків на день, п’ять тижнів поспіль. І тільки спробуйте потім не сказати, що вас звуть Ахмет і ви водій таксі.

Побачивши папір зі школи, начальник зажурився. Виходило, що з його ініціативи п’ять тижнів поспіль мене не буде на роботі по півдня, а зарплату я отримуватиму як за фултайм. З кожним тижнем, що наближав нас до початку курсів, він ставав дедалі сумнішим, поки нарешті через серію конфліктів не настало очищення: втомлені один від одного, ми домовилися, що я переходжу на скорочений графік зі збереженням 2/3 зарплатні і можу ходити на ці свої курси хоч до посиніння.

Урізали роботу і зарплату, однак, не з вересня, а з липня, і два чудові літні місяці я працював по півдня, а потім гуляв, катався на велосипеді, забирав Мирона з садка, їздив у магазини та в парк. Чесно кажучи, не пошкодував, що все так обернулося. А грошей у нас і так багато не було.

— Спочатку вас буде тридцять осіб, — підтримував мене друг Костя, який іде на В2, — через тиждень прийдуть двадцять, потім п’ятнадцять, а потім і десяти не залишиться, тут уже буде простіше.

З місцем навчання нам пощастило. Кройцберзька районна школа для дорослих розташована за п’ять хвилин від роботи. Район мігрантів з Півдня і Сходу натякав на плавильний котел з усіх незаможних народнощів: турки, сирійці, африканці, індійці, в’єтнамці — словом, усі ті, хто їде в Німеччину сам, а не кого запрошують на будь-яких умовах. На ділі ж виявилося, що половину групи становили українки й один ухилянт.

Курс починався 2 вересня. Що менше днів залишалося до кінця серпня, то похмурішим я ставав. В останню п’ятницю з України мали повернутися Ната і Мирон, але я і цьому був не радий, бо це означало, що до початку навчання залишалося всього два дні.

(На фото: перше, що я побачив у школі в перший навчальний день.)