За порадою друзів спробуємо оживити цей профіль, а не заривати талант у землю. (Хоча що старшим я стаю, то більше дивуюся, кому це все взагалі може бути цікавим.)

Серед моїх читачів є близькі друзі, які загалом у курсі, як нам живеться в Німеччині, але, напевно, є й ті, хто бачить цей профіль уперше (або бачив раніше, але зовсім забув, про що тут узагалі та хто я такий).

Почнемо з найбільш інтригуючого: я виїхав з України (разом із дружиною і однорічним сином) через тиждень після початку повномасштабного вторгнення легально, на абсолютно законних підставах (я не громадянин України).

В Україні я жив у Києві і десять років займався журналістикою. Потім кинув усе це і наступні шість років готував і продавав крафтовий алкоголь під маркою Voevodka: настоянки, лікери, дистиляти, джин. У чому, можна сказати, досяг успіху.

Усе закінчилося 24 лютого 2022 року. Ми накидали в багажник речей та одягу і поїхали на захід без певних цілей. Абсолютно випадково, прийнявши спонтанне рішення, за тиждень ми опинилися в Берліні, де почали будувати нове життя, чим і займаємося досі.

Ми далеко не в захваті, що змушені жити в Німеччині, проте не повертаємося до Києва лише з міркувань безпеки для нашого сина. Деміївка, незважаючи на всю її потворність, нам набагато ближча і рідніша за берлінський Паньків.

У Києві у нас була своя квартира, свій сімейний бізнес, машина, якась стабільність і загалом розуміння, як жити. У Берліні в нас немає нічого з цього. Квартиру ми знімаємо, машину продали, замість свого бізнесу я працюю різноробочим у сфері крафтового алкоголю (хоч тут пощастило).

З усіх наших друзів і знайомих, яких війна розкидала Європою і навіть далі, ми — єдина сім’я, яка досі щиро планує повернутися в Україну. Ми безмежно вдячні Німеччині за притулок і підтримку, але почуваємося тут не у своїй тарілці (це півбіди) і в ментально чужому суспільстві.

Через протистояння українців, які виїхали, і українців, які залишилися, я практично перестав вести свій ФБ, куди раніше писав постійно. Усі наші побутові проблеми не йшли в жодне порівняння з тим, що доводиться переживати людям під щоденними тривогами і бомбардуваннями. Усе, що ми можемо робити звідси — це донатити, донатити і донатити.

Я замовк, бо кого хвилює, як працюють місцеві органи соцзабезпечення або міграційна служба. Кому яке діло, як у Берліні влаштований ринок оренди нерухомості? (А я в цьому тепер професіонал.) Як німці ставляться до англійської мови і чому спочатку самі пропонують дружити, а потім тікають і морозяться?

Про все це я міг би написати багато смішних постів, але як їх публікувати, коли в Україні на порядку денному значно важливіші для життя і безпеки новини, ніж черговий перегляд квартири в Кройцберзі навпроти парку з найбільшим у місті наркоринком?..

На День незалежності ми зустрілися з українськими друзями, і вони переконали мене, що писати все-таки потрібно. І якщо навіть один наш військовий прочитає в мене щось смішне і йому сподобається (а я одного такого військового точно знаю, а ще про кількох сподіваюся), то, напевно, вже непогано. От і спробую далі.

Тим паче, що з наступного тижня в мене нарешті починаються інтеграційні курси, де ми доволі різношерстою компанією намагатимемося вчити наші перші німецькі слова, і це може бути як дуже смішно, так і дуже по-дурному. Ось подивимося.