Від’їжджаючи від зоопарку, ми встали в ліву смугу на розворот. Стрілка горіла червоним. Минула хвилина. Друга. Третя. Мирон терпляче чекав, розглядаючи з дитячого крісла машини, що проїжджали повз. Я чекав нетерпляче.

Після того як на перехресті змінилося три цикли світлофора, а наша стрілка так і не засвітилася зеленим, я пригадав, що одного разу рік тому вже опинився в такій самій дурній ситуації. І це теж сталося в неділю, і теж стрілка на лівий поворот горіла червоним і не перемикалася. Тоді мені ззаду роздратовано почав сигналити білий «Мерседес». З’ясовувати, чого він хоче, не мало сенсу, бо з високою ймовірністю в білих «мерседесах» їздять турки, які з високою ймовірністю не знають англійської. Тоді я перестроївся в праву смугу, поїхав прямо і розвернувся на наступному перехресті. Так і не зрозумівши, що це було і що він від мене хотів — щоб я в Німеччині їхав на червоне, тому що він не хоче більше чекати? Але ж це неможливо.

Щоб чимось зайняти знервоване очікування, я почав розповідати Мирону, що ми застрягли на світлофорі і наше зелене світло ніяк не загориться. Чому? Ох, малюк, сам не знаю. Не загоряється і все тут. Може, зламалося.
— Ось же зелене, — Мирон показав на те зелене, яке було для всіх, хто їде прямо.
Я пояснив, що в нас свій зелений, і ми його чекаємо. А скільки ще чекати — неясно.
— То, може, поїдемо вже так?..
Я обернувся подивитися, чи точно це говорить мій трирічний син — настільки несподівано по-дорослому це прозвучало.

Ззаду почала шикуватися черга. Розворот був непопулярний, тому машин скупчилося поки що не дуже багато. Я прикидав, а що як рвонути на червоний, поки нікого немає. Так ми пропустили ще пару циклів. Попереду було видно ще один світлофор, де був шанс розвернутися не порушуючи. Ззаду ввічливо бібікнув бусик каршерінга Miles.

«Ось що ти, блядь, від мене хочеш?! — закричав я про себе. — Щоб я поїхав на червоний? Ти, німець, справді від нетерпіння пропонуєш мені поїхати на червоний?! Я, блядь, теж не розумію, що відбувається, і теж не хочу тут більше стояти, але у мене немає жодного рішення, яке б вписувалося у ваші чортові правила!»

У моєму дзеркалі водій бусика — все ще ввічливо — зобразив жест, ніби ніжно підштовхував мене руками вперед: «Їдь уже». Я психанув, дочекався затишшя і ривком розвернувся. Чорт із вами, заїбали.

Розгадка, чого ті двоє від мене хотіли, причаїлася на роботі, коли я розповів цю історію своєму колезі Луці, а він відповів, що в нього є одна малоймовірна версія, але він зараз її перевірить у Гуглі, бо інших версій у нього немає.

Щось почитавши, він знову повернувся до мене. Знаєш, чувак, у мене водійський стаж п’ятнадцять років, сказав Лука, але я жодного разу з таким не зустрічався, а ти натрапив двічі. Як у тебе це виходить?

З яким із таким-то?!

Коротше, щоб оптимізувати трафік, особливо по неділях і особливо на непопулярних поворотах, коли, наприклад, мало кому треба розвертатися, і щоб зайвий раз не перекривати для цього зустрічний рух, зелена стрілка загоряється, тільки коли до неї під’їжджає машина.

Зі мною це не спрацювало, перебив я. Ось я під’їхав, і що? І нічого.

Ось саме. Бачиш цей квадрат на фото? Туди… ВБУДОВАНИЙ ДАТЧИК. За яким світлофор визначає, що машина під’їхала і можна вмикати стрілку. А ти під’їхав, швидше за все, недостатньо близько до стоп-лінії. Я кивнув. А треба прямо впритул. І тоді датчик тебе розпізнає.

Я згадав жест водія бусика. Тепер його можна було прочитати як: «Ну проїдь ти трохи далі-то, ну йоб твою мать!»

У це неможливо було повірити. Я кинувся до панорам вулиць, щоб перевірити місце, де це зі мною сталося вперше. І так, влітку 2022-го на асфальт дорожніми робітниками було нанесено розмітку, що врізати датчик будемо тут.

Офігенно ж, а? Це просто Копенгаген якийсь.