Щоденник

На следующей неделе, примерно в четверг, должна завершиться моя аудиоэпопея, начавшаяся… Когда? А вот тут есть три ответа. Финальный виток завязался месяц тому. Вторая часть берёт своё начало ещё на Губицштрассе, то есть вяло течёт где-то пару лет. Ну а вообще всё началось тридцать лет назад, когда я перешёл в десятый класс. Чтобы укрепить мою пошатнувшуюся веру в человечество, эпопея должна завершиться хеппи-эндом, и пока всё к этому идёт, но кто же знает наверняка? Мироздание страшно изобретательно.

С февраля и до конца мая наша фабрика пребывает под ежедневным риском нашествия ревизоров. Команда проверяющих может (и имеет право) зайти к нам в любой день без предупреждения. Это касается то ли добровольной (скорее всего), то ли обязательной (что вряд ли) сертификации нашего производства — вернее, её успешного ежегодного продолжения.

Несмотря на то, что гигиена на производстве соблюдается на достаточном разумном уровне (полностью немецкие требования к дезинфекции порой настолько абсурдны, что на некоторые пункты правил забивают сами немцы) и сертификация, судя по тому, что фабрика до сих пор работает, успешно проходит из года в год, директор всё равно ощущает волнение и подспудно — понимание, что кое-где недожали, недомыли, недоприбрали. Поэтому с понедельника все трудовые резервы нашего небольшого коллектива после обязательной программы (приготовления пищи и последующей мойки котлов) задействованы в уборке таких экзотических участков, как временное хранилище палет майонеза, прочистка канализационных труб или вот, например, две десятиметровые вытяжки на кухне.

Ната приняла волевое решение укладывать Мирона пораньше и обычно к девяти часам уже выходит из спальни. Выходит и садится за домашку — теперь её очередь учить немецкий. Так было и на прошлой неделе: половина девятого, младенец уже спит, мы сидим мы по разные стороны стола. Ната что-то там нашёптывает по-немецки, я ковыряю хумус и вдруг понимаю, что хочу виски. А я довольно давно перешёл с крепкого алкоголя на вино, и подобные озарения у меня случаются нечасто. Смотрю на часы — до закрытия ближайшего универсама ещё полтора часа. Темно уже, но время в принципе детское. Пойду, говорю, за виски. Ната приподнимает бровь, но а чо? Мне вообще как единственному в семье человеку, через кого проходят денежные потоки, многое позволяется.

Идеи уволиться из ФМК возникали у меня регулярно и довольно скоро после моего туда устройства. То, что это работа не по мне, было понятно сразу, но обстоятельства весны 2022-го сложились так, что даже такое предложение я принял с благодарностью (теперь от той благодарности не осталось и следа — Ната не раз говорила мне, что Тео очень многое для меня сделал; я же её уверял, что делал он не для меня, а для себя, и в какие-то моменты наши пожелания просто совпадали, а во-вторых, скотским отношением, которое я получил за эти годы, он всё своё добро уверенно перечеркнул). Однако чем дальше я там работал, тем идеи уволиться стали звучать всё звонче и чаще.

Отдельно хотел бы рассказать о проекте, который и стал той последней каплей. Частично его предпосылки я уже описывал — что в условиях загибающегося бизнеса Тео хватается за любые проекты, которые могут вписаться в его технические возможности (даже если вписываются не полностью — по ходу разберёмся), не задумываясь, потянем ли мы их или нет (забегая вперёд — на пределе возможностей тянем всё, но на нём нельзя работать постоянно). Вот это нежелание или неумение просчитывать риски и вообще думать о последствиях или хотя бы о том, а как мы это сделаем — бесит больше всего. Потому что Тео, умеющий быть оочень обаятельным, пускает заказчику красивую пыль в глаза («Конечно, всё будет готово в срок и в лучшем виде!»), а потом приходит к нам и говорит: ну что, ребята, назад пути нет, надо в лепёшку расшибиться, но выполнить. Меня такой формат (возможно, в силу возраста) не устраивает, я предпочитаю пусть и тяжёлую, но спокойную работу. Лука (тоже, думаю, в силу возраста) относится ко всему легче, энергии у него больше, детей нет, язык у них с Тео один, отношение к нему абсолютно другое — с уважением и доверием к его словам, меня же уже воспринимают как отрезанный ломоть, который ни на что не годится, и тут сложно докопаться до того, когда это началось, где была курица, а где яйцо. Я всегда и всем своим видом показывал, что авралы, потогонку и безумные идеи Тео не принимаю и не хочу так работать, Тео же это, что в общем тоже понятно, воспринимал как корпоративное предательство, а меня — как ненадёжного сотрудника. С таким плохо скрываемым раздражением в отношении друг друга мы и подошли к сегодняшнему дню.

Изначально этот текст подразумевался коротким ответом в чате моей подруге, как наши дела, однако превратился в целую историю с предисловием, завязкой и неожиданной (на самом деле вполне ожидаемой, чего уж там) концовкой. Такой текст мне хотелось бы раз в несколько лет перечитывать самому, поэтому тут, в блоге, ему самое место.

История эта берёт своё начало ещё в 2022-м. Бизнес Тео, ориентированный не на масс-маркет, а на ценителей дорогого крафтового алкоголя (честно говоря, с сомнительными вкусовыми характеристиками, но это уже действительно вкусовщина), оказался довольно чувствительным к перепадам экономики и настроению немцев, которое, чем дольше длилась война, становилось всё хуже и хуже. Думаю, что Очень Богатые так очень богатыми и остались, а вот не очень богатые перестали тратить деньги на такое «баловство» (или перешли на масс-маркет, или стали в принципе меньше выпивать). Общая тенденция повторилась и в барно-ресторанном сегменте — наш продажник, в прошлом году уволившийся от отчаяния где-то спустя пару месяцев после его найма, рассказывал, что поголовно все бары отказывались даже от того, чтобы он приносил им пробники — мол, ничего нового мы закупать не хотим, как-нибудь продержимся на том ассортименте, который имеем, расширять его не планируем.

Иногда 60-летний Тео напоминает мне вспыльчивого подростка, у которого понты уже выросли, а мозги, которыми обычно думают о последствиях, ещё нет. Мы с Лукой (это второй сотрудник нашей компании — до моего прихода в апреле 2022 они с Тео работали вдвоём) не перестаём офигевать, насколько Тео на всех уровнях ведения бизнеса вообще не думает о том, к чему могут привести те или иные его решения — как тактические, так и стратегические. Ну то есть вариант Наполеона (главное — ввязаться в драку, а там разберёмся), возможно, кому-то и близкий, но обычно такая безрассудность с возрастом проходит.

Цієї суботи я зробив ще один крок на волю з німецького ув’язнення, тобто з інтеграційних курсів, заняття на яких я ненавиджу всією душею кожен божий день починаючи з вересня минулого року.

В эту субботу я сделал ещё один шаг на волю из немецкого заточения, то есть из интеграционных курсов, занятия на которых я ненавижу всей душой каждый божий день начиная с сентября прошлого года.

На півночі Берліна, в районі Французький Буххольц, де серед приватного сектору дедалі частіше трапляються автосалони — явна ознака того, що ми підбираємося до виїзду з міста, — розташований автосалон Бернда Квінке, названий його ж ім’ям.

На вигляд Квінке років сімдесят. Понад тридцять він торгує італійськими автомобілями, а віднедавна ще й китайськими. Що вже ніби говорить нам про те, що він великий оригінал.

Мабуть, навіть якщо я напишу тисячу історій про те, як мене (все ще) дивують німці, трапиться тисяча перша, яка мене теж здивує. Думаю, головна, якщо не єдина, причина цього в тому, що яка завгодно нелогічна і навіть відверто дивна поведінка українців все одно ЗРОЗУМІЛА. А німці поводяться незрозуміло.

Почалося все з того, що десятирічний айпад, якого я вирішив нарешті позбутися, в принципі потрапляв до категорії «для дивних людей», які готові за 5–10% від вартості сучасного планшета отримати щось не просто морально застаріле, а ще й із сильно обмеженим функціоналом.

Я подивився, що подібний мотлох німці продають, і ще й як (а був упевнений, що у них такого і не залишилося, що я — останній динозавр, який ще й привіз це диво з собою з України), здивувався доволі сильному розкиду цін — здебільшого від 50 до 80 євро, але були і цінові сплески в обидва боки — хтось не міг розлучитися зі своїм брухтом менш ніж за 100 євро, хтось, мабуть, напередодні подарунка, готовий був віддати і за двадцятку. І виставив свій за 30.

Окремо я відзначив задротство продавців, у яких планшети десятирічної давності на фотографіях були упаковані в абсолютно нові коробки, які всі ці роки десь зберігалися на випадок продажу «в товарному вигляді».

Несподівано скоро, не минуло й півгодини, я отримав два повідомлення. Юзер SD, дізнавшись, що акумулятор у хорошому стані, писати перестав, а якась Майя777 вчепилася за цей айпад, і листування йшло до логічного завершення — купівлі.

Уже місяць я ходжу на інтенсив-курси німецької. Для мене і половини однокласників це взагалі інтенсив-життя: щодня чотири години навчання зранку і до обіду, а після обіду — чотири години роботи до заходу. У решти половини однокласників, яких на курси відправив Джобцентр, припущу, щоденне навантаження легше, але водночас у них і своїх проблем вистачає, і я не став би їм заздрити, бо хіба мало там що — наприклад, не у всіх є своє житло. Хтось тулиться в гуртожитку, а хтось поневіряється по квартирах, де треба витирати дупцю кішечці, поки господарі у відпустці.

1. Власник бару

Головним враженням минулого тижня стали, звісно, мовні курси.

Два з половиною роки ми з Натою до досконалості відпрацьовували свій внутрішній протест проти нашого вимушеного переселення до Німеччини. Він полягав у тому, що ми вбудовували нашу сім’ю в німецький побут, але категорично відмовлялися від вивчення мови, бо тут якось пропетляємо з англійською, а в Україні навіщо нам німецька?

Тим часом більшість наших друзів і знайомих, здебільшого це молоді жінки без партнерів, але й не тільки вони, виїхали з України поспіхом і з радістю, а в різних європейських країнах почали жити своє краще життя, не озираючись на невдале минуле.

Оскільки цілі та мотивації у нас були різні, до вересня цього року ми підійшли з очевидно різним результатом. У більшості, хто зорієнтувався і не став марнувати час, мова країни перебування (повторю, що йдеться не тільки про Німеччину) зросла до В2 і не збиралася зупинятися, а ми, всі із себе націлені на якнайшвидше повернення, знали приблизно 20–30 слів німецькою і трохи зміцнили англійську.

Біда прийшла звідки не чекали. Начальник, якого два роки моя англійська в принципі влаштовувала (окрім випадків спілкування з покупцями «в полях» — тобто за стендом на ярмарках або в промо-кампаніях у KaDeWe*), нарешті висловив бажання навчити мене німецької мови. Від моїх перших конкретних кроків запису на курси до першого заняття минуло півроку. І це не тому що я саботував як міг. Це тому що Німеччина.

• KaDeWe — берлінський ЦУМ.

За словами тата, коли хтось повертався за радянських часів з-за кордону (з відрядження або турпоїздки), дід у властивій йому тролінговій манері запитував: «Як там із постачанням?» У сенсі, чи немає дефіциту, які є продукти тощо. Запитав би він зараз і мене, але в цьому сенсі ми з дідом розминулися на двадцять років.

Так от, діду, берлінські супермаркети і схожі на радянські, і в сенсі постачання, звісно, ні. Схожі вони цінами, несхожі, зрозуміло, асортиментом.

Схожі цінами?! Тобто молоко так і коштує 36 копійок? Найсмачніший пломбір на світі — все ті ж 20 коп.?!

Ну ні, звісно. Прикол у тому, що базовий набір упакованих продуктів (усе, що не стосується деяких позицій овочевого відділу — тут мережам дали волю обирати постачальників* і встановлювати свої ціни) коштує однаково СКРІЗЬ. Причому базовий набір досить широкий, це не просто картопля і вода. У який би мережевий супермаркет ти не зайшов — однаково коштуватимуть: молоко, сіль, масло, олія, цукор, борошно, хліб, консерви, сметана, йогурт, нарізаний сир, кетчуп, заморожена піца власної марки, шоколад, кава, горілка, печиво, булочки по 19 центів у відділі випічки. Список насправді можна продовжувати.

За порадою друзів спробуємо оживити цей профіль, а не заривати талант у землю. (Хоча що старшим я стаю, то більше дивуюся, кому це все взагалі може бути цікавим.)

Серед моїх читачів є близькі друзі, які загалом у курсі, як нам живеться в Німеччині, але, напевно, є й ті, хто бачить цей профіль уперше (або бачив раніше, але зовсім забув, про що тут узагалі та хто я такий).

Почнемо з найбільш інтригуючого: я виїхав з України (разом із дружиною і однорічним сином) через тиждень після початку повномасштабного вторгнення легально, на абсолютно законних підставах (я не громадянин України).

Липень 2022-го, Берлін.

Наша невеличка, але прикольна компанія, яка займається дистрибуцією і виробництвом крафтового алкоголю, вводить в асортимент українську хрінівку. За правилами компанії ми вказуємо на етикетці місто, де розташована дистилерія, з якою ми співпрацюємо. Хрінівку готую я, тому згадуємо (більше не існуючу) «Воєводку» і Київ: Voevodka, Kiew.

Увечері я показую це Наташі. Їй подобається етикетка, подобається те, що я зробив хрінівку на замовлення мішленівського ресторану Nobelhart & Schmutzig. Вона кривиться і каже: — Київ пишеться по-іншому: Kyjiw. Я мнуся: — А як же Kiew? Вони всі пишуть Kiew. — Це радянське написання, це неправильно.

Те, що каже Наташа, завжди аргумент, як би воно не писалося.

Від’їжджаючи від зоопарку, ми встали в ліву смугу на розворот. Стрілка горіла червоним. Минула хвилина. Друга. Третя. Мирон терпляче чекав, розглядаючи з дитячого крісла машини, що проїжджали повз. Я чекав нетерпляче.

Після того як на перехресті змінилося три цикли світлофора, а наша стрілка так і не засвітилася зеленим, я пригадав, що одного разу рік тому вже опинився в такій самій дурній ситуації. І це теж сталося в неділю, і теж стрілка на лівий поворот горіла червоним і не перемикалася. Тоді мені ззаду роздратовано почав сигналити білий «Мерседес». З’ясовувати, чого він хоче, не мало сенсу, бо з високою ймовірністю в білих «мерседесах» їздять турки, які з високою ймовірністю не знають англійської. Тоді я перестроївся в праву смугу, поїхав прямо і розвернувся на наступному перехресті. Так і не зрозумівши, що це було і що він від мене хотів — щоб я в Німеччині їхав на червоне, тому що він не хоче більше чекати? Але ж це неможливо.

Щоб чимось зайняти знервоване очікування, я почав розповідати Мирону, що ми застрягли на світлофорі і наше зелене світло ніяк не загориться. Чому? Ох, малюк, сам не знаю. Не загоряється і все тут. Може, зламалося.
— Ось же зелене, — Мирон показав на те зелене, яке було для всіх, хто їде прямо.
Я пояснив, що в нас свій зелений, і ми його чекаємо. А скільки ще чекати — неясно.
— То, може, поїдемо вже так?..
Я обернувся подивитися, чи точно це говорить мій трирічний син — настільки несподівано по-дорослому це прозвучало.